Вибори під час війни, переговори без результату та межа виснаження РФ – політолог Костянтин Матвієнко

Політичний експерт Костянтин Матвієнко в інтерв’ю "ОстроВу" оцінив імовірність проведення виборів навесні цього року, пояснив, що відбувається на переговорному треку, прокоментував ініціативи західних партнерів, а також висловився щодо динаміки економічного та соціального виснаження Росії.

— Financial Times написали про те, що Україна начебто почала планувати проведення виборів президента та референдуму. Також ішлося про те, що адміністрація Трампа начебто вимагає провести ці голосування до 15 травня, інакше Україна може втратити гарантії безпеки від США. Наскільки ця інформація може бути реалістичною і наскільки вона важлива?

— Безумовно, це важлива інформація. Тут потрібно розуміти, що йдеться не лише про публікацію Financial Times. У цій історії сходиться цілий ряд інтересів. Для деяких впливових діячів у Сполучених Штатах — і мова не лише про Віткоффа та Кушнера — це питання політичного рівня, і відповідно вони шукають способи тиску на Україну, щоб у Дональда Трампа з’явився привід говорити про нібито вагомі кроки до завершення війни. Це, звичайно, підтримується російськими інформаційними операціями. Росіяни просувають ці наративи через медіа, через агентів впливу на Заході.

Ми також знаємо, що всередині України існують середовища, які із задоволенням підігрують або американським політичним інтересам, або, нажаль, і російським.

Тепер щодо реальності проведення виборів. Я вважаю, що влада, яка продовжує виконувати свої повноваження в умовах війни, є більш легітимною, ніж влада, обрана під час активних бойових дій. І політичні експерти, і члени Центральної виборчої комісії, і парламентські профільні групи визнають: забезпечити справді релевантне волевиявлення в умовах війни надзвичайно складно.

Складно забезпечити голосування військовослужбовців, учасників бойових дій, внутрішньо переміщених осіб. Технічно це зробити дуже непросто. А якщо це складно технічно, то і політично такі вибори будуть проблемними. Ми можемо бути незадоволені президентом Володимиром Зеленським — це наше право. Але зараз проводити вибори немає сенсу.

Хоча сам президент Зеленський теоретично також може бути зацікавлений у виборах під час війни, адже його опоненти будуть обмежені у критиці. Він є Верховним головнокомандувачем. Будь-яка жорстка критика може трактуватися як підрив обороноздатності. Відповідно, його шанси на перемогу були б високими. У такому разі він отримав би другий конституційний термін і політично убезпечив би себе та команду від подальших ризиків. Але мій загальний висновок: вибори у травні цього року не потрібні.

— Чи є шанс, що їх усе ж спробують провести?

— Він не нульовий, хоча й мінімальний. Зеленський теоретично може сказати: "Добре, якщо на мене всі тиснуть — ось вам вибори". Але українське суспільство, згідно з опитуваннями громадської думки, у переважній більшості не підтримує проведення виборів під час війни.

— А що ви можете сказати про ідею поєднати вибори з референдумом? І про що може бути такий референдум?

— Росіяни та їхні союзники у Сполучених Штатах домагаються територіальних поступок. Ми бачимо, що Росія повторює старі вимоги й додає нові, зокрема про гарантії безпеки для себе. При цьому формулювання таких "гарантій" фактично нівелює гарантії для України. Тому Росія зацікавлена у продовженні бойових дій, хоча на полі бою їхні можливості дедалі обмеженіші. Так, мають місце певні просування, але зовсім не ті, на які вони розраховували. І це не те, що можна легко продати власному населенню як перемогу. Тому росіянам потрібен передих.

Якщо ж говорити про вибори, то у випадку їх проведення Росія могла б використати цей період як час для накопичення резервів і ресурсів із прицілом на новий наступ.

— А референдум про що може бути?

— Теоретично він міг би стосуватися територіальних поступок. Але результати референдуму мають бути імплементовані парламентом. Я не впевнений, що парламент це зробить. Так само не впевнений, що громадяни підтримали б поступки після тих жертв, які понесла країна.

Крім того, складно сформулювати питання. Якщо це мирний план, то суспільство може підтримувати одні його пункти й не підтримувати інші. Отже, коротка відповідь: практичного сенсу у такому референдумі немає.

— Навіщо тоді це українській владі? Чи це радше вимога США?

— Українській владі референдум під час війни не потрібен. Вона чудово розуміє безглуздість і виборів, і референдуму в нинішніх умовах. Але американська сторона керується власними інтересами — продемонструвати виборцям бодай якийсь "прогрес" у напрямку завершення війни.

У такому разі і вибори, і референдум перетворюються на елемент політичного театру. Росіяни, американські політичні гравці та інші учасники цього процесу можуть грати цей спектакль перед Трампом.

Референдум разом із виборами у цій логіці виглядає як продовження того ж самого політичного сценарію. Хоча я думаю, що американські виборці здатні критично оцінювати подібні речі, особливо якщо медіа пояснюватимуть реальний зміст таких ініціатив.

— Володимир Зеленський в інтерв’ю Bloomberg сказав, що війна може закінчитися протягом кількох місяців, якщо переговори проходитимуть добросовісно. Як ви вважаєте, що насправді відбувається на переговорному треку?

— На переговорному треку наразі відбувається рівним рахунком нічого, тому що росіяни постійно висувають нові й нові умови — щоразу вигадуючи щось нове або повертаючись до старих вимог. Саме тому я не стежу за результатами переговорів у ОАЕ. Причина проста: реальних результатів там немає. Це радше пустопорожні заяви та струшування повітря.

Усі ці повідомлення української делегації про "великий прогрес" виглядають як добре засвоєний стиль Трампа. Він же постійно говорить, що кожна його розмова — це "великий прогрес": чи зі Словаччиною, чи з Індією, чи з Китаєм — незалежно від того, з ким саме він контактує.

Хіба що з Гренландією, здається, не дуже склалося. А так — суцільний "прогрес". Трампу подобається говорити про успіхи.

Добре, якщо йому це подобається — ми теж можемо говорити про прогрес. Головне, щоб при цьому Україна отримувала розвіддані, щоб не припинялися постачання озброєння і не виникали проблеми зі Starlink. А про "успіхи" можна говорити скільки завгодно.

— Паралельно ми бачимо повідомлення про якісь окремі переговори між Сполученими Штатами та Росією — нібито про майбутню економічну співпрацю. Але що тут можна сказати?

—Фактично — нічого.Це розмови ні про що. Ми значною мірою живемо не в реальності, а у віртуальному політичному просторі. І це прикро.

Отже, справді ряд видань, зокрема Wall Street Journal, повідомив про таку ідею, що, мовляв, Сполучені Штати беруть у концесію родовища корисних копалин та інших ресурсів Російської Федерації на 25 років. І оцінюється можлива вигода чи вартість цих ресурсів у 12 трильйонів доларів.

Почнемо з мінеральних ресурсів. Під ними передусім маються на увазі нафта та газ, рідкісноземельні метали.

Сполучені Штати і зараз продовжують співпрацю з Російською Федерацією в окремих сегментах, наприклад, отримуючи уран для своїх атомних електростанцій. І це виглядає доволі парадоксально: Росія звинувачує США у підтримці гонки озброєнь, але водночас продає стратегічну сировину.

Тепер щодо цих мінеральних ресурсів. Перше — їхня проблема в тому, що вони не розвідані, тобто це гіпотетичні ресурси. Ті родовища, які більш-менш достовірно встановлені, знаходяться або в зоні вічної мерзлоти, яка перетворюється на болото, або в реальній вічній мерзлоті, яку ще треба пробити.

Там немає залізниць, немає ліній електропостачання, немає автомобільних доріг, немає аеропортів. Там немає людей — це території з дуже низькою щільністю населення. Отже, видобуток і транспортування цих ресурсів неспівмірно дорожчі, ніж у будь-якому іншому регіоні світу. РФ — найважчий у світі регіон для видобутку цих ресурсів. Навіть із Гренландії їх легше буде доправляти, бо це великий острів, і транспортування там можна організувати кораблями.  Тому це одна з причин, через яку всі ці розмови — цілком простонародні.

Щодо енергетичних проєктів — теоретично це могли б бути атомні станції. Але виникає питання: де їх будувати і хто буде споживачем цієї енергії. У РФ зменшується кількість населення, падають обсяги й якість виробництва. У США зараз ідеологія — повертати виробництво до себе, а тут раптом - будувати його в РФ?

— Тобто й цифра у 12 трильйонів доларів не виглядає переконливою?

— Саме так. Якщо аналізувати її обережно, то вона виглядає вкрай нереалістичною. Економісти, безумовно, можуть робити глибші розрахунки, але навіть на базовому рівні видно, що ці оцінки мають радше політичний характер.

Разом з тим для України сама поява таких проєктів небезпечна, оскільки це потенційно послаблює готовність Сполучених Штатів до жорсткого тиску на Росію. А послаблення тиску означає для нас нові руйнування, нові втрати і нові ризики. Саме тому з цими наративами потрібно боротися в інформаційному просторі, пояснюючи їхню ефемерність.

А наскільки наші дипломати й журналісти за океаном реально впливають на громадську думку Сполучених Штатів у позитивному для нас напрямку — цю роботу я задовільною точно не назвав би.

— Що сьогодні можна сказати про стан Росії щодо здатності продовжувати війну? Чи є за ці роки або бодай за останній рік якась динаміка — позитивна чи негативна?

— Для росіян ця динаміка негативна, для нас — радше позитивна. Але динаміка, безумовно, є. Якщо брати суто об’єктивні показники, то дефіцит російського бюджету з січня 2025 року до січня 2026-го, за попередніми оцінками, зріс приблизно вдвічі. Цифри ще можна уточнювати, але сам тренд очевидний — темпи зростання дефіциту величезні. У Москві це прекрасно розуміють і вже відчувають. Хоча, звичайно, нам би хотілося, щоб ці процеси йшли швидше.

Водночас бачимо й інші маркери. Це і стан бюджету, і зростання аварійності інфраструктури навіть без урахування ударів по Україні. Йдеться про системні збої: падіння опор електропередач, колапси комунальних служб, ситуації, коли міста замітає снігом, а прибирати його банально нікому й нічим — бракує людей і техніки.

Окремий чинник — втрата продуктивного населення внаслідок війни. Росія фактично сточує свій людський ресурс об Україну, об українську армію, у боях за такі напрямки, як Покровськ, Мирноград та інші. Отже, в цілому динаміка для них негативна. Спостерігаючи за російськими пабліками, можна помітити панічні настрої.

Але тут важливий нюанс: Путін отримує далеко не всю інформацію. Ймовірно, він не до кінця усвідомлює реальний стан справ у власній економіці. І, схоже, не дуже прагне це знати, оскільки зациклений на війні.

Саме тому Україні необхідно максимально посилювати тиск на російську інфраструктуру з боку Сил оборони, щоб масштаб проблем у РФ принаймні наближався до того рівня, який переживаємо ми.

При цьому в Україні, попри постійні удари, попри складні процеси мобілізації, попри серйозні звинувачення влади у масштабній корупції, моральний дух суспільства не зазнав критичного обвалу. Так, мені доводилося спілкуватися з людьми, які перебувають у надзвичайно важких умовах через відсутність світла й тепла. Психологічно це вкрай виснажує.  Я не ідеалізую й не перебільшую стійкість українського суспільства, але впевнено можна сказати: моральний стан українців сьогодні вищий, ніж у росіян. Якщо росіяни не протестують через страх, то українці не протестують значною мірою через усвідомлення умов війни й розуміння, що не можна розхитувати внутрішньополітичну ситуацію.

Тому я сподіваюся, що процеси дезінтеграції російської економіки, інфраструктури та загалом соціальної тканини їхнього суспільства надалі лише посилюватимуться. Очікую, що ці тенденції можуть пришвидшуватися за принципом лавиноподібного ефекту. І якщо говорити відверто, то я не лише сподіваюся, а й припускаю, що компетентні українські структури цілеспрямовано працюють у цьому напрямку.

— Ви не бачите в осяжній перспективі готовності Росії до призупинення бойових дій?

— Ні. Призупинення бойових дій для них означало б ризик обвалу фронту. Тобто щойно вони оголосять паузу, їм буде надзвичайно складно втримати армію в покорі. Величезна маса людей зі зброєю, яких вони мобілізували й кинули на фронт, може втратити керованість.

Армія фактично почне жити власним життям — і ми вже бачили подібні процеси під час заколоту Пригожина. Тоді це було організовано, тепер це може бути хаотичніше, але логіка ризиків нікуди не зникає.

У певному сенсі це може нагадувати ситуацію часів Першої світової війни, коли озброєні люди масово залишали позиції. Сам факт наявності бойових дій для російської армії сьогодні є механізмом підтримання дисципліни. Хисткої, нестабільної, але все ж дисципліни.

Щойно бойові дії припиняються, різко зростають внутрішні проблеми: алкоголізм, наркотики, падіння керованості підрозділів. Це закономірні процеси для деморалізованої армії, яка тривалий час перебуває у стані війни.

— Але водночас Росія має складну економічну ситуацію, яка може загрожувати самій державі…

— Так, з одного боку — безумовно. З іншого боку, повного економічного колапсу наразі немає. Наприклад, Індія публічно декларувала скорочення закупівель російської нафти, але фактично продовжує купувати її, хоча й у менших обсягах. Китай узагалі не припиняв імпорт. Єдине обмеження для Пекіна — це те, що йому не потрібно необмежену кількість нафти через уповільнення власної економіки. Так само Сполучені Штати продовжують закупівлю російського урану в межах чинних контрактів.

— Тобто до повної зупинки економіки Росії ще є дистанція?

— Так. Я не сказав би, що вона величезна або недосяжна, але певна дистанція залишається. При цьому навіть російські аналітичні центри, які прогнозували банківську кризу ближче до осені, уже фіксують тривожні сигнали. Один із ключових параметрів — частка проблемних кредитів.

Якщо понад 10% кредитного портфеля стають проблемними й фактично неповерненими — це ознака системної кризи. За наявними оцінками, у РФ цей поріг уже перевищено. Поки що не спостерігається масового відтоку депозитів. Точніше, він є, але доволі млявий.

Водночас ми бачимо інший процес — виведення капіталів. Причому передусім корупційних. Російські еліти переводять активи у високоліквідні форми: коштовне каміння, рідкісні метали, антикваріат, криптовалюти. Є дані з джерел, яким я довіряю, що саме корупційні капітали залишають Росію особливо активно.

Щодо Фонду національного добробуту — офіційно називають цифру близько 40 млрд доларів. Але навіть ця сума не здатна перекрити бюджетний дефіцит. До того ж існують оцінки, що реальні залишки там ще менші.

— Які стратегічні наслідки це може мати?

— У довгостроковій перспективі Росія дедалі більше втрачатиме вагу як глобальний гравець. Те саме стосується й Китаю, хоча там ситуація складніша через внутрішні економічні виклики.

А Росія фактично виснажує сама себе. Як образно казали експерти, вона пожирає власні ресурси. Питання лише у швидкості цих процесів. Звичайно, хотілося б, щоб деградація російської економіки, інфраструктури та морального стану відбувалася швидше.

— Про що свідчать заяви президента Франції Макрона щодо прямих перемовин з Путіним?

— Складається враження, що Макрон у певному сенсі втомився підігрувати Трампу й демонструвати, що він поділяє його настрої, наміри та стиль поведінки. Макрон завершує свій останній президентський термін, він розуміє, що може залишити Францію у непростому, передусім зовнішньополітичному стані. А Франція — це велика держава: ядерна, космічна, з вагомими геополітичними амбіціями. Відповідно, Макрон намагається зафіксувати свою роль в історії бодай у відносно позитивному вимірі.

Звичайно, присутній і внутрішньополітичний чинник. Йдеться про прагнення забезпечити своїй політичній силі більш-менш сприятливі умови для майбутніх виборчих кампаній — президентських, парламентських, місцевих.

Втім, якщо говорити відверто, у росіян немає великого простору для змістовної розмови з Макроном. Так само й у Макрона фактично немає чого запропонувати Росії. Причина проста: між ними відсутні справді спільні інтереси. Макрон зацікавлений у припиненні війни, тоді як Росія — у її продовженні. Макрон зацікавлений у стабільній, демократичній та економічно сильній Європі, тоді як РФ об’єктивно грає на дестабілізацію й послаблення Європи.

Те, що сьогодні робить Макрон, радше виглядає як спроба продемонструвати власну суб’єктність.

— Щодо внутрішньої політики: якщо узагальнити, останні кадрові рішення, які вже відбулися, чи загасили вони політичну кризу в Україні?

— Ніяким чином. Дивіться, справу Міндича ніхто не скасовував. Вона залишається в інформаційному полі, і суспільство, як ставило запитання, так і продовжує їх ставити. Тепер щодо парламенту. Формально він працює, ухвалює необхідні рішення, але ми бачимо, що це відбувається значною мірою в атмосфері тиску на депутатів.

Коли парламент поступово перетворюється на сервісну інституцію Офісу президента, це фактично вбиває саму суть парламентаризму. Ще трохи — і ми ризикуємо отримати ситуацію, подібну до російської, де парламент давно перестав бути місцем для дискусій.

На мою думку, нинішня криза в Україні дедалі більше набуває морально-інтелектуального виміру. Зникає простір для генерації, обговорення й тестування рішень. А відкритий, публічний парламент — це, між іншим, ключовий майданчик для таких процесів. Відповідно, у таких умовах нерідко ухвалюються рішення, які складно назвати оптимальними.

Ми бачили, що уряд де-факто зробив недостатньо для захисту енергетики від масованих ударів, хоча ще у 2022 році було зрозуміло, що енергетична інфраструктура стане однією з головних цілей. Я вже не кажу про київську міську владу, яка також не продемонструвала системної підготовки до кризових сценаріїв, натомість активно займалася благоустроєм — плиткою, клумбами, озелененням.

Ця криза не лише політична, а й інтелектуально-моральна. Вихід із неї можливий через залучення відповідальних, компетентних і професійних політиків до процесу ухвалення державних рішень. Причому значна частина таких рішень у воєнний час має бути не стільки політичною, скільки інженерно-технологічною — у сфері енергетики, промисловості, оборонного виробництва та критичної інфраструктури.

Якщо ж подивитися ширше — йдеться не лише про парламентську кризу, а й про проблеми виконавчої влади та багатьох сегментів місцевого самоврядування. Із цього стану країні необхідно виходити.

— Що робити в ситуації коли, за різними оцінками, близько третини представників монобільшості подали заяви про складання мандата, але їх фактично не відпускають, і водночас вибори провести неможливо?

— Поки що парламент продовжує функціонувати. Теоретично можна дискутувати про можливість проведення президентських виборів під час воєнного стану, хоча й це вкрай проблемно. А от парламентські вибори без скасування воєнного стану провести практично неможливо. Скасування ж воєнного стану нині нереалістичне — це означало б і скасування комендантської години, і мобілізаційних обмежень. Тому парламентські вибори зараз ще менш реалістичні, ніж президентські.